Forever alone

27

Я социофоб. У мене немає друзів, немає дівчини, лише кілька знайомих, з якими я майже не спілкуюся. Ці знайомі і задовбали. Я їм вдячний за те, що вони терплять мене, але їх «турбота» жахливо дратує.

Перші говорять: «Іди погуляй з ким-небудь, вийди на вулицю». Їм важко пояснити, що на вулиці я і так буваю — наприклад, у вільні дні можу піти рибалити з ранку до вечора. Зрештою, чому не можна залишитися вдома? Я люблю читати, в моєму домі книги займають майже третину простору. Я можу підтримати розмову на історичні та політичні теми, можу пояснити, що та приправа пензликом — звичайний кріп, але краще займатися іншими речами.

Другі стверджують: «Людина — істота соціальне, ти повинен більше спілкуватися». По-перше, я нікому нічого не винен; по-друге, моє усамітнення добровільно. Я відмовився від спілкування з особистих причин і не хочу повертатися в суспільство.

Треті кажуть: «Помирати будеш — ніхто склянку води не принесе». І що? Смерть мене не лякає, а я звик до самотності. Якби хтось полюбив мене, я б охоче відповів, але самому закохуватися — ні в якому разі. Саме через нерозділене кохання я вибрав «відлюдництво». Спасибі, одного разу мені вистачило.

Спасибі тим, хто терпить мене, незважаючи на характер. Давайте все-таки поменше будемо критикувати людей, що вибрали свою дорогу.